1. 1

в

Його побили двоє підлітків за те, що він посмів говорити українською в Бахмуті. Перечитайте це ще раз: вбили за те, що він розмовляв в себе вдома своєю рідною мовою. Мозок відмовляється це сприймати. Але так є і від цього не сховаєшся.

Мені ніколи не було страшно, незручно чи соромно говорити рідною мовою. Я без задньої думки кажу в Києві, Одесі і Донецьку “доброго дня”. І усміхаюся. А мені у відповідь - часто поблажливо, часто зверхньо, часто з нерозумінням “зачєм?” - кажуть здрастє. Усмішку економлять, суплять брови. А одного разу, в Донецьку, багато років тому, коли революцією Гідності ще й не пахло, на моє питання, як пройти до зупинки автобуса, українською, звісно, бо чого б це я у своїй країні зверталась до мого співгромадянина якоюсь іншою, старший пан, віку мого тата, промовчав, а потім з усієї сили штовхнув мене в спину.

Я впала. Гепнулась на коліна і подерла колготи. До мене підбігли люди, сказали, що то “дібіл, рібьонка обідив”, втішили, пожаліли і посадили в той злощасний автобус.

Образили не мене. Зреагували не на мене. В мені нема нічого тригерного для старшого пана, крім мови. Вона так скалкою в оці всім, кому “говори на нармальном язике”. Я вмію, на шести. Але в своїй країні хочу своєю, рідною. Хочу, щоб не треба було задумуватися де я і до кого звертаюся перш, ніж привітатися з людьми “здрастє” чи “привіт”.

Я не хочу тої толерантності “какая разніца”, бо різниця є. У Львові станьте навпроти ратуші і переспівайте хоч весь КиШ, ще й грошей кинуть, бо ж музика старається. Не експериментуйте і не виходьте співати Плач Єремії у Бахмуті, бо для оздоби і кулаків іноді досить одного слова, сказаного пошепки.

Марта Госовська Плакат зробив Андрій Єрмоленко